Величний образ собору, цього незвичайного дива, "що ніколи не кінчається і не переводиться", став об'єднуючим центром роману

 П. Загребельного "Диво". Це розповідь про справжнє диво архітектурного мистецтва наших предків – Софію Київську, про її складну долю та місце в історії нашого народу.

Оскільки твір великий за обсягом, то  було долучено  студентів до проектної діяльності.

Українська  література — не стільки навчальний предмет, скільки вид мистецтва, який вимагає не лише напруженої роботи розуму, але й постійної творчої роботи серця, натхнення й невтомного пошуку відповідей на вічні питання про сенс людського життя.

Проектні технології спрямовано на те, щоб продемонструвати  студентам їх особисту зацікавленість у здобутті знань та практичну доцільність вивченого. В основі проекту ставиться конкретна життєва  проблема, яку потрібно вирішити найефективнішими методами, щоб у результаті застосувати набутий досвід у конкретній життєвій ситуації.

Презентація й захист проектів – невід’ємна й обов’язкова складова застосування методу проектів.

Студенти ІІ курсу  251-П групи під час вивчення цього   роману готували різні проекти і намагались їх захищати в різний спосіб.

Кращими були роботи студентів Орлова Михайла, Піньковської Крістіни, Задираки Яни, Багрін Анни, Асадова Мурата,Поліщука Олександра, Заблоцької Олени.

Вдало зіграли ролі Ярослава Мудрого та Сивоока студенти Поліщук Олександр та Асадов Мурат.

Кожна людина, котра вважає себе інтелігентною, не може, живучи в сучасному світі, не тримати в пам’яті водночас історичний та культурний досвід свого народу, навіть цілого людства. Адже без цього багажу вона порожня і її годі назвати людиною мислячою. Давня істина: сьогоднішній день – похідне вчорашнього, а завтрашній – похідне сьогоднішнього. Наша ж історія культури – це своєрідний храм, який цінний не тільки працею, що в нього вклали будівники, а й працею всіх прийдешніх поколінь, без якої той храм давно перетворився б на руїни.

Собор зв’язує покоління, говорить з нами про минуле, закликає сучасників не забувати історію, бо пам’ять – це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, запорука щасливої долі.

Ми повинні цим гордитися. Ми зобов'язані вбирати в себе ці духовні витоки, дорогоцінні набутки минулих віків, бо це — пам'ять для нас і наших дітей, бо це — дух наших предків, який допомагає нам усвідомити себе як етнос, пройнятися гордістю за свою велич і вистояти, примножити надбання минулого і передати цей "лист у вічність" грядущим поколінням.

Нехай же над Землею спочивають старі та піднімаються нові золотоверхі бані соборів, дивуючи світ, звітуючи перед Вічністю про нашу високу духовність, талановитість українських митців.